Дощ плакав, та все ж ішов.
Зранку шукав, але не знайшов.
Всі сльози згубивши співав.
А потім замовк і упав.
Із відчаєм сонце дивилось
На мертву, теплу калюжу.
І саме на себе гнівилось,
Спаливши дощову душу.
Шаленим промінням кричало.
А потім замовкло і впало.
Темрява лиш зосталась.
Калюжа благала небо,
Щоб зранку сонце зʼявилось.
Бо більшого вже не треба.
Ранок. Зустріч. Світло.
Обидва всміхнулись привітно.
Небо почуло. Сонце зійшло.
Дощ встав, заплакав, пішов.