Дощ і Сонце

Дощ плакав, та все ж ішов.

Зранку шукав, але не знайшов.

Всі сльози згубивши співав.

А потім замовк і упав.

Із відчаєм сонце дивилось

На мертву, теплу калюжу.

І саме на себе гнівилось,

Спаливши дощову душу.

Шаленим промінням кричало.

А потім замовкло і впало.

Темрява лиш зосталась.

Калюжа благала небо,

Щоб зранку сонце зʼявилось.

Бо більшого вже не треба.

Ранок. Зустріч. Світло.

Обидва всміхнулись привітно.

Небо почуло. Сонце зійшло.

Дощ встав, заплакав, пішов.